Туризм і безпека

Основні правила безпеки

на маршруті пішого походу

 

С.ФОКІН,

інструктор шкільного туризму, м. Київ

 

Подорож починається з моменту виходу з рюкзаком із дому. Опинившись у транспорті, туристи зобо­в'язані дотримуватися пра­вил проїзду: в залізничному транспорті не стояти в там­бурі без потреби, під час посадки й виходу користува­тися передніми й задніми дверима, не стрибати з плат­форми на залізничні колії. Переходячи залізничні колії, треба користу­ватися перехідними моста­ми, доріжками, тунелями. Під'їжджаючи до початково­го пункту маршруту, на окремих його ділянках за­боронено користуватися по­слугами несправного, необладнаного для переве­зення людей транспорту.

На маршруті, просуваю­чись проїзними дорогами, керівник має вести групу ланцюжком по узбіччю на­зустріч транспорту. Катего­рично заборонено йти про­їзною частиною, перебігати чи переходити дорогу перед транспортом. Необхідно пам'ятати, що під час дощу та в ожеледь рухатися по дорозі небезпечно.

Туристи повинні дотри­муватися правил безпеки під час переправи через водяні перешкоди: не допускати переправи людей і вантажу на необладнаних, несправ­них суднах, а також переван­таження суден. Під час руху на човні або інших малих плавзасобах не можна пере­ходити з одного місця на інше, перекладати вантаж. Рятувальні засоби мають ле­жати зверху.

Посадку й вихід із човнів треба проводити за встанов­леними правилами. У негоду й велику хвилю переправу не роблять. Не користуються по­слугами перевізників, які пе­ребувають у нетверезому стані.

Проходячи через насе­лені пункти, необхідно пово­дитися з місцевим населен­ням доброзичливо й корек­тно, уникаючи неприємних інцидентів. Не допускати під час пересування лідерства в групі, що може викликати розтягання учасників на мар­шруті.

Вийшовши на туристську стежку, учасникам походу доводиться долати природні перешкоди: густий підлісок, зарості, бурелом, завали тощо. На шляху трапляються зогнилі дерева, купини, сланик, болота, яри, розпадки, осипи, лісисті хребти, річки тощо. Зранку, коли в лісі ряс­на роса, чи після дощу ці пе­решкоди є певною небезпе­кою для туристів. Так, камін­ня, вкрите мохом, коріння, повалені дерева від роси й дощу стають мокрими та слизькими. Від необережно­го руху можна впасти, одер­жавши травму. Тому турис­ти, йдучи лісом, мають бути дуже уважними.

Важливим чинником у справі безпеки руху є правильний розподіл вантажу між учасниками групи. Вели­ка вага рюкзака може при­звести до швидкої втоми, втрати координації й само­страховки,що, в свою чер­гу, може спричинити зрив. Щоб такого не сталося, тре­ба перед виходом на марш­рут розподілити весь вантаж між учасниками, враховуючи сили кожного.

Важливе значення без­пеки походу має швидкість руху на маршруті. Для пра­вильної діяльності організму туриста, який долає великі відстані впродовж тривало­го часу, необхідно рівномір­не навантаження чергувати з відпочинком. Так, швидкий темп і недостатній відпочи­нок учасників можуть при­звести до втоми, зниження уваги та травм. Визначаючи швидкість руху (кількість кілометрів за день), необхі­дно враховувати перешкоди на маршруті, рельєф, наван­таження і стан учасників, ме­теорологічні умови тощо.

Стартовий рух рекомендо­вано щодня починати в середньому темпі, щоб дати можливість організму посту­пово почати виконувати на­вантаження. Перші переходи слід робити рівномірно, без ривків. Від переходу до пе­реходу темп руху має зрос­тати, швидкість поступово збільшуватися. Водночас швидкість руху має бути під силу найслабшому учасни­кові групи. Правильна орга­нізація руху забезпечує ритмічність роботи організму, доцільне дозування наванта­ження, чіткість у діях групи та безаварійність походу.

На швидкість руху впли­вають складні ділянки шля­ху, втома групи, тривалість маршруту та інші причини, які можуть викликати не­обхідність коректування гра­фіку руху.

Зазвичай рухаються коло­ною по одному. Направляю­чий веде групу, замикаючий йому допомагає. Завдання першого — обирати шлях, визначати напрямок, орієнту­ватися, стежити за своєчасни­ми привалами між перехода­ми. Від досвіду провідника багато в чому залежить вибір найбільш зручного шляху. Перед розгалуженням стежок, зміною напрямку, переходом ріки, заболоченими ділянка­ми, розпадками, ярами про­відник повинен зупинити гру­пу й одержати вказівки від керівника на подальше про­сування або організацію роз­відки. На складній ділянці шляху необхідно організува­ти страховку. Після проход­ження складної ділянки ос­таннім туристом направляю­чий знову веде групу.

Направляючий повинен задавати темп у ходьбі, з огляду на  найближчого туриста. У разі відставання кого-небудь із учасників походу варто зупинити групу й доче­катися того, хто відстав.

Завдання замикаючого — не допускати відставання, надавати допомогу втомле­ним туристам, вчасно пода­вати сигнал направляючому про зниження темпу або при­пинення руху.

При правильній ходьбі тури­сти рухаються ритмічно, робля­чи кроки приблизно однакової довжини й однієї частоти. Швидкість пересування стає постійною. Ритмічність у ходьбі допомагає правильній роботі всього організму.

Швидкість руху в лісистій місцевості   визначають рельєф, рослинність і на­явність стежок. Під час ходь­би стежками, галявинами, лу­ками (з невисокою травою) оптимальна швидкість має бути 4—5 км/год. У лісі без сте­жок, у заболоченій місце­вості, на схилах, сланику, че­рез завали швидкість різко знижується, і загальний ден­ний перехід складає всього кілька кілометрів. На маршруті трапляються й непередбачені обставини, коли група не може подолати певної пере­шкоди: розливу ріки, болота тощо. В такому разі доводить­ся шукати нові шляхи, йти в обхід, що теж впливає на швидкість просування.

Метеорологічні умови є важко прогнозованим чин­ником, який впливає на зміни графіка маршруту. Дощі змушують знижувати швидкість просування й більше уваги приділяти стра­ховці. Туман утруднює вибір безпечного шляху, усклад­нює орієнтування. В неспри­ятливу погоду швидкість зни­жується вдвічі, й тоді дово­диться    влаштовувати позачерговий привал. Пла­нуючи подорож у районах із нестійким кліматом чи в міжсезоння, необхідно пе­редбачити резервні дні.

Походи в міжсезоннямають свої позитивні й негативні сторони. В цей час легше долати заболочені ділянки, низини, ріки, озера, сковані морозом. Однак слід пам'я­тати, що в осінній період лід на озерах, ріках і болотах ще тонкий і не завжди може ви­тримати вагу людини з рюк­заком, тому, пересуваючись ними, необхідно дотримува­тися техніки безпеки, а якщо є можливість, краще обійти це місце більш безпечним шляхом.

Характерною рисою по­ходів у міжсезоння є не­стійка, часто холодна погода;

восени раннє випадання ряс­ного снігу утруднює просу­вання.

Рухаючись у лісі, потрібно використовувати стежини, просіки, галявини тощо. Сте­жинкою, навіть зарослою чи звіриною, йти набагато лег­ше, ніж прямо — за азиму­том. До того ж стежки про­лягають таким чином, що обгинають перешкоди або перетинають їх у найбільш зручному місці.

Проходячи крізь хащу, треба втримувати гілки так, щоб вони не били по облич­чю того, хто йде слідом. Ру­хатися лісом краще ланцюж­ком, з інтервалом 2—3 м. Перші туристи повинні попе­реджати голосом про не­безпечні місця: ями, корчі, що стирчать, коріння, слизькі місця, приховані ви­моїни тощо. Йти маршрутом без стежки треба не по­спішаючи, обережно, виби­раючи найбільш безпечні місця. За умови правильного темпу, турист, що на­штовхнувся на якусь пере­шкоду, буде убезпечений від падіння й травми. Руха­ючись за азимутом, слід про­глядати шлях якомога далі, щоб не опинитися в непро­хідних хащах, серед завалів, зарослого, глибокого яру, болота тощо.

На долання перешкод іде багато часу й сил, тому що туристам доводиться підла­зити під дерева, йти по них, стрибати, знову підніматися, і все це—з рюкзаком за плечима. Надто ризиковано проходити через прогнилі та похилені дерева, особливо в дощову погоду, коли вони мокрі та слизькі. Якщо все-таки група змушена йти бу­реломом, то слід бути дуже обережними (допомагати одне одному, використову­вати як опору жердину тощо).

Долаючи яри зі стрімкими схилами, завалені бурело­мом, камінням, на дні яких течуть струмки, слід вибира­ти найбільш пологе місце спуску й підйому. На крутих, вологих і слизьких схилах безпечніше спускатися й підніматися з допомогою мо­тузки.

Чимало труднощів вини­кає під час проходження слаником, який широко розпов­сюджений у гірській місце­вості. Сланик — це зарості чагарнику із сильною й роз­галуженою кореневою сис­темою. Найчастіше це кед­ровий, ялівцевий, березовий, вербовий і рододенд­роновий чагарник. Пред­ставники цієї групи рослин­ності часом сягають до трьох метрів у висоту. Перш ніж рухатися крізь зарості чагар­нику, слід оком намітити шлях просування й намага­тися його дотримуватися. З метою захисту від подряпин, варто надягти щільний одяг із довгими рукавами. Штани заправити в чоботи чи шкарпетки так, щоб не було оголених місць. Такий запо­біжний захід дозволить уникнути травм. Якщо є можливість обійти зарості, краще нею скористатися.

Основні правила безпеки під час пересування гірським рельєфом:

•бути граничноуважним;

• переступати на шляху повалені й гнилі дерева, ка­міння;

• користуватися страхов­кою на сирих, крутих схилах, мокрій та слизькій поверхні;

• у дощ, снігопад, туман, за умови поганої видимості, в темряві, при сильному вітрі рух заборонено;

• проходити скельні ділянки без касок не можна;

• при верхній страховці мотузка має проходити між руками;

• під час спуску по снігу тіло тримати вертикально, упор робити на п'яти;

• додержуватися найсуворішої дисципліни, не допус­кати самовільних виходів на розвідку з місця табору.